Previous Entry Share Next Entry
Мова
isrzhnv
Вітер, наче парубок у танці, на всі боки обертав кожухарку – метелицю, і вона, широко розкинувши поли кожуха, то захлиналась жагучим потаємним шепотом, то лютилась мов звірина, і водночас, як їй манулось, розтрушувала, розметувала, розкублювала над землею холодну вовну. Мовчали закурені поля, німувала насічена рубцями-переметами дорога, тільки діброва, до якої він саме дійшов, пересварювалась з хуртовиною і вітром; не злинялі закучерявлені дуби, як військо шолом’яне, стояли плечем в плече проти них, надламували їхню силу, а самі по коліна вгрузали у сніг. І враз із діброви нежданно обізвалась музика… Та що це?! Мара чи сон? …З того дива навіть хурделиця крутнулась на одній нозі, присвиснула й погнала по дорозі відьмині клубки холоднечі.
Богдан зупинився, зашкарублою рукавицею обтер сніг з обличчя і всім єством потягнувся до зазубня лісу, а він, шиплячи листом, знову розгонисто бризнув запорізькою безжурною: “Ой чи пан, чи пропав – двічі не вмирати…” Хто ж: чи завійниця, чи вітер найняли музики на свої заручини? І хто, коли це не мара, може тепер морозити міддю уста і душу? Поки здивовано думалось над цим, із дубняка, подзвонюючи упряжжю, виринули коні і сани, на них мальовничо сиділи музики і веселою міддю переважували завію.

М. Стельмах, 1969

?

Log in

No account? Create an account